|
Височанський Павло Федорович(1892-1940) - відомий український кооперативний діяч - народився 1892 року в с. Вікнине Катеринопільського району. Нащадок Семена Височана - полковника за гетьмана Богдана Хмельницького. Закінчив із золотою медаллю Звенигородську комерційну школу (1912), Київський комерційний інститут (1918). Працював у різних кооперативних установах, Кооперативному інституті в Києві. Після Лютневої революції 1917 р. перебував у Звенигородці. Друкував статті в газеті ''Звенигородська зоря'', видав брошури ''Чи варто нам жаліти за царями?'' (Звенигородка, 1917), ''Як жив український народ'' (Полтава, 1917). Репресований 1930 р. Після в'язниці Височанського вислали в Саратов, потім на мідні копальні Корсак-Пай Карагандинської області, де й загубився його слід на початку сорокових років XX століття. Автор дев'яти книжок, серед яких - ''Коротка історія кооперативного руху на Україні'', ''Начерк розвитку української споживчої кооперації'' (обидві - 1925), ''Кооперативний кредит'' (1928).
Галич Марія Олександрівна (1898 - 1974) - прозаїк. Народилась 19 серпня 1898 року в с. Суха Кали гірка. Член київської літературної групи «Аспис» - «Ланка» - «МАРС» (1923- 29). Закінчив Київський Інститут народної освіти (1926). Учителювала у Києві (1926-30)., Харкові (1930-39). Була лібретистом Київської кіностудії художніх фільмів. Під час німецької друкувалася у журналі «Засів». Згодом оселилася у Львові, працювала викладачем інституту удосконалення учителів, лектором при товаристві «Знання». Авторка збірника новел «Друкарка» (1927), «Моя кар'єра» (1929). У її творчості відображено тематико-стильову еволюцію української малої прози. Ранні етюди «Перстень», «Убили», «Небела» - стислі мініатюрні замальовки про нужденне село, вдовину долю. Твори майже безсюжетні, цікаві художніми засобами імпресіоністською символікою, асоціативним згущенням емоцій. Наприкінці 60-х років в газеті «Літературна Україна» опублікувала спогади про Є. Плужника, Б. Антонечка- Давидовича, Г. Косинку. Упорядкувала зі своїм чоловіком С. Постриганем «Термінологічний словник лісівника» (1980). У рукописах залишилися у 50-60 роках повісті «Як я знайшла рушницю», «Мати і діти», «Єва», «На суді», «Хлібороби»(з присвятою Г. Косинці), автобіографічний роман «Ганна Гай».Померла 22 січня 1974 року в м. Львові.
Гірник Іван Павлович народився 25 лютого 1926 р. у с. Вербовець (зараз Катеринопільський район), проживав у м. Ватутіне. Проводив розвідки і прекрасно знав пам’ятки археології Черкащини. Краєзнавець обстежив сотні археологічних пам’яток, багато з яких сам і виявив. Це поселення трипільської культури у селах Неморож (2 поселення) Звенигородського, Бондарка та Гончариха Катеринопільськово районів; доби бронзи біля с. Козацького Звенигородського району, скіфського часу біля сіл Богачівка, Гудзівка, Гусакове, Неморож, Стебне Звенигородського, с. Васильків Шполянського районів; черняхівської культури біля сіл Богачівка, Гусакове, Козацьке, Михайлівка, Новоукраінка, Стебне Звенигородського, Бондарка, Кайтанівка Катеринопільського районів; сліди виробництва у селах Бондарка (Ливарне), Ступичне (Поташ) КатеринопІльського району; кургани у с. Богачівка, Павлівка, Стецівка, Хлипнівка, Чичиркозівка, Юрківка Звенигородського, Новоукраінка, Суха Калигірка Катеринопільського районів та ін. Є автором ряду публікацій в наукових журналах та збірках, статей до Зводу. Значна частина доробку І.П. Гірника так і залишилася в рукописах. Потрібно сказати, що на сьогодні спадщина краєзнавця повністю не опрацьована і не систематизована. Юнаком був відправлений до Німеччини в роки Великої Вітчизняної війни, проте з цих життєвих випробувань виніс не лише негатив, але у Німеччині освоїв ряд професій – робітничих і технічних, повернувшись додому гарним майстром. Його археологічні пошуки не були обмежені ні хронологічно, ні і географічно. Так, Іван Павлович відкрив поселення раннього залізного віку у с. Васильків Шполянського району. І.П. Гірник 29.04.1991 р. був офіційно зарахований на роботу і до кінця свого життя працював у відділі охорони пам’яток археології, що у 1993 р. став складовою Черкаської археологічної інспекції. Розширилося і коло його діяльності. Тепер, крім розвідок та написання статей до Зводу, Іван Павлович здійснював обстеження земельних ділянок, що відводилися під новобудови, прокладання газопроводів, реконструкцію доріг, фермерські господарства та ін. Археолог проводив планові розвідки, писав статті до Зводу і археологічні довідники, працював над каталогом знахідок римських монет на території краю, постійно вивчав друковані джерела, вів листування та спілкувався з однодумцями. З часом діяльність І.П. Гірника отримувала все більшу підтримку серед археологів та краєзнавців. У І992 році була запроваджена обласна премія ім. В.А. Стефановича. У І993 р. найкращим був визнаний І.П. Гірник. Діяльність Івана Павловича Гірника є невід’ємною складовою частиною розвитку археології та краєзнавства Черкащини другої половини XX ст.
Гірник Микола Андрійович (1923-1981) - Народився 7 червня 1923 р. в селі Вербівці Катеринопільського району в селянській сім'ї. Закінчив Київський університет, Вищі літературні курси в Москві. Був на газетній роботі, завідував відділом поезії журналу «Вітчизна». Учасник Великої Вітчизняної війни. Член КПРС. Перші вірші надрукував 1938 р. в районній газеті. Перша книжка поезій «Моя Звенигородщина» вийшла 1950 р. Остання збірка віршів, писаних уже важко хворим поетом (вийшла посмертно), має назву «Назавжди солдат». У цьому є свій сенс: солдатська звитяга — одна з магістральних тем поетичної спадщини М. Гірника, солдатською відданістю народові міряється в ній покликання поета. Гостро цікавили М. Гірника морально —етичні проблеми, людська совість, людське серце.Помер 8 грудня 1981 р.Збірки: і «Вірність» (1952), «Ромашковий цвіт» (1955), «Совість» (1957), «Сурмачі» (1959), «Стартують мрії» (1963), «Сузір’я серця» (1965), «Крізь відстані» (1969), «Одвічне, сьогоденне» (1973), «Невтома» (1975), «Назавжди солдат» (1983) та ін.
Головковський Володимир Сергійович народився 8 жовтня 1948 року в селищі Катеринопіль Черкаської області в сім'ї службовців. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім.. Т.Г. Шевченка (1976), відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України (1982). Роботу в пресі розпочав у 1967 році на посаді кореспондента Катеринопільської районної газети. З 1986 року - відповідальний секретар редакції обласної газети «Черкаська правда» (нині - «Черкаський край»), заступник редактора, з 1997 року - головний редактор цієї газети.Член Національної спілки журналістів України з 1980 року.З 2010 року на пенсії.
Гризло Семен Григорович (1879 -1921) - Народився 1879 року (за іншими даними в кінці 1880-х рр. ) в смт. Катеринопіль. Працював волосним писарем, учителем початкової школи. Під час Першої світової війни - військовий писар. Один із засновників від квітня 1917 - Звенигородський полковник, від жовтня - генеральний хорунжий Вільного козацтва. У 2-й половині лютого 1918 р. козаки Гризла (близько 20 тисяч осіб) примусили скласти зброю та військове майнол гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії, згодом - 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Організував партизанський загін, який діяв у Холодному Яру і на Звенигнородщині. Наприкінці 1920 р. об'єднався із загонами отаманів Цвітковського та П. Дерешука. Об'єднаний загін (3 тис. багнетів та 600 шабель) під загальним командуванням отамана А. Гулого-Гуленка вів бої проти більшовицьких військ, зокрема частин 1-ї кінної армії та бригади Г. Косовського. Загинув у бою З березня 1921 р.
Гудзенко Прокіп Микитович ( 1913— 1982) — український радянський педіатр, професор (з 1961 року).Народився 4 (17 грудня) 1913 року в селі Ромейково-Гончарисі (тепер Гончариха Катеринопільського району Черкаської області). Після закінчення в 1939 році Київського медичного інституту працював лікарем у Хмельницькій області.У період радянсько-німецької війни воював у партизанському загоні. У 1946—1965 роках працював в Чернівецькому медичному інституті (в 1962—1965 роках — проректор). У 1960 році захистив докторську дисертацію на тему «Питання патогенезу і клініки туберкульозного менінгіту у дітей».З 1965 року — завідувач кафедрою і декан Київського медичного інституту. Одночасно був головним педіатром Міністерства охорони здоров'я УРСР і головою Республіканського товариства педіатрів. З 1967 року — головний редактор журналу «Педіатрія, акушерство i гінекологія». Помер 29 листопада 1982 року. Похований в Києві на міському кладовищі «Берківці».Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями.Присуджено в 1979 році Державну премію УРСР.Опубліковано 153 наукові роботи Прокопа Гудзенка (в тому числі вісім монографій), які присвячені фундаментальним дослідженням проблем дитячого туберкульозу, дизентерії та стафілококових захворювань. Ряд робіт — з питань вигодовування та харчування здорових і хворих дітей.
Діденко Микола Маркович(1944-2001)- народився 12 серпня 1944 року в смт. Катеринопіль Черкаської області. В 1961 році закінчив Катеринопільську середню школу №1 і поступив на навчання до Київського технікуму залізничного транспорту. Працював черговим на станції Дарниця, потім була військова служба в лавах Радянської Армії у Групі радянських військ у Німеччині. Після демобілізації працював на станції Дарниця та вантажником хлібокомбінату.У 1968 роців вступив до Київського державного університету ім.. Т.Г. Шевченка на відділення політичної економії економічного факультету, який закінчив з відзнакою у 1973 р. і був направлений для вступу до аспірантури Вченою радою факультету. У грудні 1973 р. був зарахований аспірантом кафедри політичної економії природничого факультету, де продовжував працювати. У 1976 р. працював асистентом кафедри, а з 1979 р. старшим викладачем. У 1982 р. переведений на посаду доцента кафедри політекономії Київського державного університету ім.. Т.Г. Шевченка. У 2000 р. працює професором кафедри теоретичної і прикладної економіки Київського національного університету ім.. Т.Г. Шевченка. В 1977 р. захистив кандидатську дисертацію, 1999 р. - докторську. Опублікував 43 наукові і 23 навчально- методичні роботи, 2 індивідуальні монографії.Помер Микола Маркович Діденко 25 липня 2001 р. під час відпочинку в своїм ріднім Катеринополі. І похований на Куликовому цвинтарі.
Єфремов Петро Олександрович (1883-1934) - уродженець с. Пальчик - літературознавець, критик, видавець, філолог. Петро Єфремов народився 1883 року в селі Пальчик на Київщині (нині це – Черкащина). У нього було чимало спільного зі старшим на сім років братом Сергієм, який став відомими українським публіцистом, політиком, академіком, віце-президентом Всеукраїнської Академії наук. В1910 року Петро Єфремов став студентом Київського університету. 1915 року Петро Єфремов закінчив університет і почав викладати в гімназії м. Саратова. Але його тягло в Україну. В 1917 році він опиняється в Катеринославі. Він друкує статті в катеринославських «Народному житті», «Республіканці», київському «Книгарі». Як критика його цікавить історична белетристика Адріана Кащенка, з яким, поза сумнівом вони були знайомі: Єфремов підготував шеститомник Кащенкових творів. У Катеринославському ІНО професор Єфремов читав різні курси з української філології: українське письменство, українську мову, й, зокрема, діалектологію. У 20-і роки Єфремов інтенсивно працює як критик і літературознавець. Репресований у 1929 році Помер критик в 1934 році.
Єфремов Сергій Олександрович (1876 -1937 р.) - визначний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919 р.), дійсний член Наукового товариства ім.. Т. Шевченка у Львові. Народився в с. Пальчику, тепер Катеринопільський район. 26.06.1917 р. - Генеральний секретар міжнаціональних справ Генерального секретаріату УЦР-УНР. Був віце- президентом (1922-28) і головою Управи (1924-28) УАН. У липні 1929 Єфремова арештували і звинуватили в організації і керівництві «Спілки визволення України». У квітні 1930 р. засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Відбував ув'язнення в Ярославському політізоляторі й Володимирській тюрмі. Помер 31 березня 1939 р., за три місяці до закінчення строку ув'язнення. Пленум Верховного суду УРСР 11 вересня 1898 р. скасував вирок по справі, припинивши її за відсутністю складу злочину.
Івашкевич Яків Іванович народився 12 вересня 1926 році в с. Пальчик Катеринопільського району Черкаської області в бідній селянській родині. Після закінчення восьми класів розпочалася війна, тому навчання не вдалося продовжити. Був в окупації. Після звільнення рідногнот села від окупантів пішов на фронт. Воював на Першому Українському фронті. Форсував річки Вісла і Одер. В 1945 році, незадовго до перемоги, був важко поранений в м. Бреслау, у Польщі. Після перемоги повернувся додому інвалідом II групи. Після війни продовжив навчання в Петраківській середній школі, потім на філологічному факультеті Черкаського педагогічного інституту. Здобув фах філолога, якому віддав 40 років свого життя. Працював учителем української мови та літератури у місті Ватутіне, в рідному селі Пальчику та Катеринопільській загальноосвітній школі №2. Яків Іванович - відмінник народної освіти, ветеран педагогічної праці. Нагороджений багатьма орденами та медалями. Педагогічну працю поєднував з літературною та журналістською. Літературну діяльність розпочав ще в шкільні роки, друкуючи свої вірші в піонерських газетах та журналах, в альманахах та окремих збірках. В 2005 році Яків Іванович став лауреатом премії ім.. Олекси Гірника. Поет є автором окремих книг: «Вічності моя» (1998), «Іскрою викрешусь» (2002), «На перехресті доріг» (2006), «На крилах мужності і любові» (2006).
Зелінський Віктор Петрович(1864-1940рр) - народився 13 грудня 1864 року в с. Петраківка, нині Катеринопільського району. Навчався у Псковському кадетському корпусі, Константинівському артилерійському училищі, офіцерській артилерійській школі. Під час Першої світової війни Віктор Зелінський командував артилерійською бригадою шостої стрілецької Сибірської дивізії Південно-Західного фронту. Від 1915 року - у званні генерал-лейтенанта.Потрапив у німецький полон, і на початку 1918 року з ініціативи Союзу визволення України у таборах для військовополонених сформував 1-у Українську стрілецьку дивізію (так званих синьожупанників), яка у квітні 1918 року прибула до Києва, однак за підтримки Української Центральної Ради була роззброєна німецькими військами.Від жовтня 1918 року генерал Зелінський - начальник артилерії 6-го Полтавського корпусу військ Української держави, в 1919 році - начальник постачання Української військової місії в Румунії, а у 1920 році - голова військової місії УНР у Варшаві. Від 1921 року Віктор Зелінський жив у м. Данциг (нині Гданськ, Польща), брав активну участь в українських військових товариствах і об'єднаннях. Написав серію публікацій з історії визвольних змагань 1917-1921 років, залишив також книжку спогадів ''Синьожупанники''. Помер 14 грудня 1940 року в м. Сопот (Польща).
Калниболотчук Микола Васильович народився 20 травня 1958 року в селі Гуляйполе Катеринопільського райолну Черкаської області. Прозаїк. Автор творів як для дорослих : повісті в нарисах ''Кому служити?'' та поезій ''В краю, де тисячі джерел'', так і для дітей : збірок казок ''Маленький грузовичок'', ''Пригоди лісового горішка'', ''Загублений ліхтарик''.Член літературного об'єднання імені Василя Симоненка при Черкаській організації НСПУ. Килимник Олег Володимирович(1913-2001) –літературознавець.Народився 26.07.1913 року в с. Ямполі Катеринопільського району на Черкащинів селянській родині якраз напередодні першої світової війни. Навчався у Первомайському педагогічному технікумі. У 1939 році закінчив Одеський педагогічний інститут. А потім була війна. Усі 900 днів блокади Ленінграда Олег Килимник був на передовій. За час війни пройшов від рядового до підполковника. Нагороджений численними нагородами. По війні Олег Володимирович закінчив аспірантуру при Інституті української літератури АН. Він написав багато книг про творчість українських письменників – В. Сосюру, А. Головка, О. Гончара, Ю.Я новського, О. Копиленка, М. Стельмаха, Г. Епіка та інших. Знав багатьох письменників та літературознавців. Мало хто знає, що справжнє прізвище нашого краянина - РОЗЕНБЕРГ. Зміну прізвища О.В. Килимник пояснив мені так: ''Я взяв прізвище дружини і мене скрізь знають як Килимника... У німців був міністр пропаганди Розенберг. Зрозуміло, що носити одне прізвище одного з фашистів я не міг і не хотів...''. Ось така інтимна подробиця.На жаль, його вже давно немає в живих. Але живуть його колишні учні і студенти, які пам’ятають його як добру, щиру і привітну людину.Помер наш славний земляк на 88-му році життя 2 лютого 2001 року. Похований в Києві. О.В. Килимник - доктор філології, професор, член Спілки письменників України. Автор книжок ''Володимир Сосюра'', ''Андрій Головко'', ''Олесь Гончар'', ''Юрій Яновський', ''З вершини літ'', ''Незабутні'' та ін.
Коваленко Микола Васильович (1887-1933рр) народився у грудні 1887 року в с. Пальчик Катеринопільського району в багатодітній сім'ї, Микола закінчив церковно-парафіяльну школу, а потім зміг поглиблювати знання самоосвітою в «університетах життя». Особливо уважно вивчав буття народу та творчість свого земляка - Тараса Шевченка. І римувати почав дуже рано. 1906 р. повчинає друкуватися у газеті «Громадська думка та журналі «Рідний край». А ще через чотири роки виходить його перша збірка «Під хрестом життя». Микола завше вважав своїм вчителем Шевченка. І теж закликав не коритись бузувірам, а боротись за вільне життя. Недаремно після виходу збірки багатії села Пальчик люто зненавиділи поета двічі довелось йому відчути всю страхітливість тюремного життя.1917 року Микола Коваленко видає збірку «Огненна сльоза», яку присвячує Кобзареві. Коли в 1917 році Михайло Грушевський оголошує Україну Народною Республікою, Микола Коваленко радіє цьому. І пише збірку «В кривавім тумані», де таврує північних поневолювачів.У 1923—28 роках Микола працює в Житомирі, стає слухачем медичного інституту і водночас редактором газети «Сільські віхи». Згодом одружується і переїздить з дружиною Таїсією Караванською до Харкова, де влаштовується літпрацівником у радіокомітет. Саме тут він друкує роман «Червоні зигзаги», на який схвально відгукнулися критики і читачі.У голодному 33-му родина Коваленків переїздить на Київщину, де поет працює в Кодрянській школі. Пише вірші, пробує творчі сили в новому жанрі - загадки.Уже після війни написав поему «Степ».У 1950 році разом з дружиною та дітьми, поселяється в Соснівці Іванківського району. Це тут поет мріє побувати у рідному селі Пальчик. Та не судилося йому це здійснити. Помер 1993 року. Коробко-Захарова Аліна Миколаївна — українська концертно-камерна співачка, народна артистка України, викладач, професор Донецької музичної академії.Народилася 11 листопада 1947 року в селищі Єрки Катеринопільського району.Закінчила Київське музичне училище імені Глієра, після чого 1969 року приїхали поступати у Донецький музично-педагогічний інститут. Згодом стала солісткою Донецької філармонії.Сценічну вокальну кар'єру розпочала 1972 року. Зі спільними виступами з ансамблем народних інструментів «Сюрприз» (керівник — заслужений діяч мистецтв України Юрій Кукузенко) гастролювала країнами Європи. Найвідоміші пісні у її виконанні — «Осіннє золото», «Гандзя», «Під небом Парижа», а також «Місто моєї любові», присвячена Донецьку авторства донецького композитора С. Мамонова і поета С. Жуковского. Виступає у супроводі камерного хору Донецької музичної академії під керівництвом Аліме Мурзаєвої та концертмейстерів Донецької філармонії С. Саварі та Л. Бородицької. Входить у число найвідоміших дончан , її називають «донецьким соловейком».
Нині викладач, завідувач кафедрою, професор Донецької музичної академії імені С. Прокоф'єва. Серед її учнів солісти Є. Удовін, Г. Братусь, Г. Кукліна, А. Ярова, О. Парецький, Е. Коржевич та інші.В 1992 року удостоєна звання Народної артистки України.Удостоєна ордена княгині Ольги III ступеня, а також Почесним знаком Міністерства культури і туризму України та Почесним знаком «За заслуги перед Донецьком».
| |
