|
Кулаковський Петро Михайлович народився 9 липня 1962 року у селянській родині селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області.Протягом 1969-1977 рр. навчався у Лисичобалківській восьмирічній школі. У 1977-1984 рр. - навчався у Тальянківському радгоспі-технікумі Тальнівського району, після його закінчення працював на різних роботах у рідному селі. Служив у війську (1981-1983). Після служби в армії працював монтером відділення зв'язку у селищі Катеринопіль.У 1984-1989 рр. навчався на історичному факультеті Дніпроопетровського державного університету. 1989 року вступив до аспірантури цього ж університету. 10 жовтня 1992 року успішно захистив кандидатську дисертацію. Після захисту дисертації працював старшим науковим співробітником Інституту української археографії та джерелознавства НАН України.З грудн 1994 р. П.М. Кулаковський працює старшим викладачем, пізніше доцентом, професором Національного університету 'Острозька академія'.У 1995 р. Петра Кулаковського було обрано заступником голови Острзького осередку Українського історичного товариства.Із жовтня 2001 р. - доцент П. Кулаковський є докторантом кафедри давньої історії України Львівського національного університету ім. І. Франка. У 2007 р. наш земляк успішно захистив докторську дисертацію.У науковому доробку П.М. Кулаковського кілька сотень опублікованих і неопублікованих праць. Зараз наш краянин працює над історією рідного села Лисичої Балки.Нині П.М. Кулаківський завідує кафедрою країнознавства Національного університету 'Острозька академія'. Латанський Василь Григорович— український письменник. Член Національної спілки письменників України.
Латанський Василь Григорович народився 18 листопада 1938 року в селі Луківка Катеринопільського району на Черкащині в сім’ї хліборобів. По закінченні середньої школи працював в редакції районної газети, служив у армії, вчився на філологічному факультеті Львівського держуніверситету імені І. Франка. Брав активну участь у роботі університетської літстудії «Франкова кузня». Два роки очолював її. 1965 року, закінчивши університет, за направленням приїхав у Крим, у селище Совєтське, де трудився учителем-україністом, директором школи, завідувачем райвно. Понад сорок років навчав дітей рідної мови в середній школі села Пруди Совєтського району. Ветеран педагогічної праці. Відмінник освіти України. Почав друкуватися ще з шостого класу в піонерських газетах та журналах «Зірка», «Барвінок», «Піонерія», «Малятко», у багатьох районних, обласних, республіканських газетах, у колективних збірниках. Пише для дітей і про дітей, не цурається публіцистики, літературної критики, перекладає з російської. Член Національної спілки письменників України. Автор книжки для дітей і дорослих «Ужинок», «Які очі, такий світ», «Де взялась «Ведмідь-гора».
Лисенко Олександр Євгенович народився 27 серпня 1955 року в смт. Катеринопіль в сім'ї службовців. 1972 р. закінчив Катеринопільську середню школу №1. 1974-1979 рр. навчався на історичному факультеті Київського педагогічного інституту. Після закінчення інституту в 1979 р. був направлений працювати в с. Гера Бориспільського району Київської області вчителем історії. Потім перейшов працювати в м. Київ в музичне училище ім. Глієра викладачем історії. Згодом поступив навчатися в аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію, а пізніше докторську, отримав звання професора і перейшов працювати в інститут історії при Академії Наук; очолює відділ історії, де й працює до цього часу.В 2006 році Олександру Євгеновичу Лисенку присвоєно звання «Заслужений діяч науки і техніки». Він співавтор декількох монографій.Проживає в м.Київ. Лихолат Андрій Васильович (1914-1993) народився 12 грудня 1914 року в с. Розсохуватка Катерпинопільського району в сім'ї селянина-бідняка. В 1940-му він закінчив історичний факультет Київського університету, а через два роки - Вишу партійну школу при ЦК ВКП (б).В 1942-1957 роках А.В. Лихолат працював в апараті ЦК КПРС, потім чотири роки завідував сектором публікації партійних документів Інституту історії партії ЦК КП України, а з 19861 року працює старшим науковим співробітником інституту історії Академії наук УРСР. Доктор історичних наук, професор заслужений діяч науки, лауреат Державної премії за участь у створенні 10-го тому «Історії України», Лауреат премії Академії наук України ім.. Манільського. Помер в 1993 році.
Матула Петро Мусієвич- український громадський діяч США, автор ідеї та учасник створення пам'ятника Василю Липківському у США. Народився Петро Матула у 1928 році у селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області. Усі його рідні були корінними селянами. Батько, Мусій Германович, деякий час перед утечею з Лисичої Балки (1932), працював у сільській раді "книговодом" (бухгалтером). Мати, Килина Тарасівна, була гарною господинею, виховувала двох діточок: Петруся і його старшу сестричку Тосю. Здобуттю освіти Петрові Матулі перешкоджали різні події: перші чотири класи десятирічної школи були успішно закінчені, а п'ятий перервала війна. Решту середньої освіти хлопець отримав в українській школі у Німеччині, в яку вступив після "воєнної перерви" у 1945 р. і закінчив у 1949 р.З дитинства Петрусь захоплювався конструюванням, будуванням, технологією. Родина Матул і тисячі інших українців вирушають самотужки на Захід. Хлопцеві тоді було 15 років. Отже, родина Матул потрапила до Брецлау, що у Польщі (тепер Вроцлав), де її представників помістили у бараках разом з раніше насильно привезеними молодими людьми з України, т.зв. "остарбайтерами". Усі вони працювали на фабриці Круппа. Ця праця тривала до кінця 1944 року. Фронт був близько і тому необхідно було вирушати далі на Захід. Таким чином Матули дійшли до Баварії в Західній Німеччині. Одного дня, на майдані того німецького містечка, місцеві "бауери" (фермери) обирали серед українців робочу силу. Кожен з членів родини Петра потрапив до різних господарів. Таке роз'єднане життя тривало аж до капітуляції Німеччини у травні 1945 року. Родина Матул опинилась в окупаційній зоні американців. Скоро після капітуляції почали організовуватися національні табори біженців: українські, польські, російські і т.п. По всіх окупаційних зонах Західної Німеччини була ціла мережа українських таборів. У них українці влаштували досить цивілізоване життя: були церкви, школи, театри, були наукові доповіді, були спортивні і молодіжні організації, був Пласт і т.п. Табір, в якому перебували Матули, знаходився у місті Ваґнера, Байройті. Школа цього табору була визнана німецьким міністерством освіти. Кінцеві іспити здавалися перед комісією українських викладачів з участю німецького представника. В тій школі Петро Матула закінчив середню освіту у 1949 році.Всього в ФРН сім'я Матул пробула 6 років. У кінці 1949р., одна українська родина, яка сама жила в таборі, заручилась за Матул, що в Америці вони матимуть роботу і не будуть на утриманні американського суспільства. На основі такої запоруки Матули дістали дозвіл їхати до Америки.На початку шкільного 1947 року Петро Матула познайомився з гарною українкою Олею, чий табір був перевезений з міста Бамберга до м.Байройта через консолідування малочисельних таборів. Народилась дівчина і виросла у Києві. До Америки приїхала у 1950 році зі стипендією до коледжу у штаті Небраска. У 1953 р. Петро та Ольга одружилися. Пані Ольга Матула активно займається благодійною діяльністю Сестрицтва Св. Ольги при УПЦ Св.Андрія, що у Вашингтоні. Вся благодійна діяльність сестрицтва спрямована для потребуючих в Україні.У післявоєнний період розпочалась третя хвиля української еміграції до Північної Америки. У 1940 році до Нью-Йорка родину Матул було привезено військовим кораблем. З Нью-Йорка "працедавець" привіз родину Матул вантажівкою на "постійне" перебування до сусіднього штату Нью-Джерсі. Родині відвели окреме помешкання і наступного дня кожен пішов шукати собі працю. Перше, на що натрапив молодий Матула, було миття посуду у ресторані. Наступною роботою було миття автомобілів на бензинозаправці. Кількома місяцями пізніше пан Петро вступає до інженерного колледжу. Після закінчення коледжу всі 50 років Петро Матула пропрацював інженером. А вечорами всі ці 4 роки пан Петро ходив до школи здобувати ступінь маґістра. Наступні 11 років пан Матула пропрацював у 5-ох інженерних фірмах. У 1966 році родина переїхала в околицю Вашинґтона, де Петро Мусійович почав працювати у дослідній лабораторії морського флоту Америки. Після 36 років праці в ній, пішов на пенсію у 2002 році.Зв'язок з Україною Матули мали через родичів. Ще за радянських часів Мусій Германович та Килина Тарасівна почали листуватися з рідними і висилати їм пакунки. Через деякий час пана Петра відшукав його двоюрідний брат з Катеринополя (Черкаської обл.) і по цей день вони підтримують жвавий зв'язок.
Мачулін Володимир Федорович - український вчений у галузі елементної бази електроніки, академік Національної академії наук України (2009), доктор фізико-математичних наук (1995), професор (2007), Заслужений діяч науки і техніки України (1998), двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1994, 2003). З 1981 р. по 2003 р. працював у президії НАН України, пройшов шлях до начальника Науково-організаційного відділу Президії НАН України, а з 2003 р. очолює Вищу атестаційну комісію України. Народився у 1950 році смт. Катеринопіль. в 1973 р. Закінчив Київський політехнічний інститут.Наукова діяльність розпочалася в Інституті фізики напівпровідників АН УРСР, де він у 1978 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико-математичних наук.У 1995 р. в Інституті металофізики ім. Г. В. Курдюмова НАН України Володимир Федорович захистив докторську дисертацію.У 2000 р. обраний членом-кореспондентом НАН України.У 2003 р. призначений директором Інституту фізики напівпровідників ім. В. Є. Лашкарьова НАН України. Водночас він є керівником відділення «Структурного i елементного аналізу напівпровідникових матеріалів i систем» цього Інституту. В. Ф. Мачулін відомий фахівець у галузі вивчення структурної досконалості напівпровідників методами рентгенівської та рентгеноакустичної діагностики, автор кількох монографій та багатьох наукових статей, присвячених експериментальному дослідженню закономірностей динамічної дифракції рентгенівських променів на кристалах, які одночасно містять статичні та змодельовані акустичні спотворення структури, і створенню на базі отриманих даних високочутливих рентгеноакустичних методів структурної діагностики кристалів.Підготував двох докторів і двох кандидатів наук. Двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки: «Ренгено-оптико-акустичні явища в реальних кристалах при комбінованому впливі різних фізичних полів» (1994), «Монокристали сапфіру: розробка високорентабельних технологій, освоєння промислового виробництва конкурентноздатних на світовому ринку сапфірових елементів для оптики, електроніки та медицини» (2003).
Мінералов Юрій Іванович(1948-2012) - російський літературознавець, поет і критик, заслужений діяч науки Російської Федерації, доктор філологічних наук, професор, член Спілки письменників Росії.Народився 30 травня 1948 року в с. Суха Калигірка Катеринопільського району Черкаської області в сім'ї інженера-картографа Івана Миновича Мінералова - сина сибірського православного священика Мини Олексійовича Мінералова. Восени 1948 року батьки із сином Юрієм повернулися до Сибіру, де родина проживала в Хакасії (Чорногорськ), потім у Кемеровській області (Сталінськ, згодом - Новокузнецьк).Закінчив філологічний факультет Московського державного університету імені М.В. Ломоносова. П'ятнадцять років викладав у Тартуському університеті, 25 років (1987-2012) працював у Літературному інституті імені О.М. Горького - професор, завідувач кафедри російської класичної літератури і славістики.Доктор філологічних наук (1987), заслужений діяч науки Російської Федерації (2004), член Спілки письменників Росії.Автор книг ''Поэзия. Поэтика. Поэт'', ''Так говорила держава. ХХ век и русская песня'', ''Теория художественной словесности'', ''История русской литературы (90-е годы ХХ века)'', ''История русской словесности ХVIII века'', ''Поэтика. Стиль. Техника'', ''История русской литературы ХIХ века (40-60-е годы)'', ''История литературы ХХ века (1900-1920-е годы)'' (в співавторстві з І.Г. Мінераловою), ''История русской литературы ХIX века (70-90-е годы)'' (в співавторстві з І.Г Мінераловою), ''История русской литературы ХІХ века (1800-1830-е годы)'', ''История русской литературы ХVIII века'', ''Контуры стиля эпохи'', ''Введение в словянскую филологию'', ''Сравнительное литературоведение''.Видав також книги віршів ''Ємайыги'' (1979), ''Красный иноходец'' (1995), ''Хроники пасмурной Терры'' (2000), ''О, солнце мое!'' (2003), книгу віршів і прози ''Река времён'' (2008).Помер 2012 році.
Моргун Володимир Васильович народився 10 (16) березня 1938 року в селі Новоселиця. Після закінчення сільськогосподарської академії з 1968 по 1986 рр. працює в інституті молекулярної біології і генетики НАН України ( з 1979 р. завідує відділом в цьому інституті). З 1986 р. працює директором інституту фізики рослин і генетики НАН України. Моргун Володимир Васильович відомий генетик, академік НАН України з 1990 р., член-кореспондент НАН з 1985 р., Лауреат Державної Премії СРСР (1986), Лауреат Премії ім.. В.Л. Юр'єва (1993), Лауреат Державної Премії України (1982, 1997).
Мороз Олексій Григорович — академік АПН України, доктор педагогічних наук, професор. Народився 14 січня 1940 р. у с. Новоселиця Катеринопільського р-ну Черкаської обл. Після закінчення місцевої СШ здобув учительський фах у Корсунь-Шевченківському педучилищі.З 1962 по 1967 рр. — студент фізико-математичного факультету Київського державного педагогічного інституту імені О. М. Горького. Після закінчення Київського державного педагогічного інституту імені О. М. Горького в 1967 р. вчителював у Розсоховатській СШ Катеринопільського р-ну та Юрківській СШ Звенигородського р-ну на Черкащині.Після навчання в аспірантурі Київського державного університуту ім. Т. Г. Шевченка на кафедрі педагогіки вищої школи в 1972 р. захистив кандидатську дисертацію «Шляхи забезпечення наступності в самостійній навчальній роботі учнів середньої загальноосвітньої школи і студентів вузу» і повернувся працювати у КДПІ імені О. М. Горького спочатку асистентом кафедри методики викладання фізики, потім старшим викладачем, доцентом, заступником декана фізико-математичного факультету, головою місцевкому, завідувачем лабораторією наукових основ вищої педагогічної освіти, завідувачем кафедри наукових основ управління загальноосвітньою школою, деканом педагогічного факультету.Захистив докторську дисертацію, присвячену проблемі адаптації молодого вчителя.У 1992 р. обраний дійсним членом Академії педагогічних наук України. Протягом наступних років брав активну участь у розбудові національної освіти: плідно працював заступником міністра освіти України, був директором Інституту післядипломної освіти Національного ун-ту імені Т. Г. Шевченка.З 2000 р. і до останнього подиху життя очолював створену ним кафедру педагогіки і психології вищої школи НПУ імені М. П. Драгоманова, яка здійснює психолого-педагогічну підготовку магістрантів і аспірантів — майбутніх викладачів ВНЗ.Науково-педагогічна і громадська діяльність О. Г. Мороза високо оцінена державою. Присвоєно звання : Відмінник народної освіти СРСР Відмінник освіти України Нагороджений: Почесною грамотою Верховної Ради України Орденом святих Кирила і Мефодія медаллю А. С. Макаренка численними Грамотами Міністерства освіти і науки України та багатьма іншими нагородами.Академік О. Г. Мороз — відомий український учений у галузі педагогічної науки. Ним розроблена система психолого-педагогічної підготовки майбутнього вчителя, зокрема гуманізації та гуманітаризації змісту педагогічної освіти, удосконалення самостійної навчальної роботи студентів, формування педагогічної творчості і професійної майстерності майбутніх учителів, підвищення якості перепідготовки педагогічних кадрів та ін.Його книги «Професійна адаптація молодого вчителя», «Навчальний процес у вищій педагогічній школі», «Педагогіка і психологія вищої школи», «Викладач вищої школи: психолого-педагогічні основи підготовки» та численні публікації в наукових часописах і матеріалах міжнародних і всеукраїнських наукових конференцій узагальнюють плідний багаторічний науковий і педагогічний досвід.Науковий доробок Олексія Григоровича активно впроваджується в практиці роботи педагогічних ВНЗ і загальноосвітніх шкіл. Створена ним наукова школа впродовж багатьох років досліджує психолого-педагогічні проблеми підготовки майбутніх учителів.Під його керівництвом захищено 19 докторських і 77 кандидатських дисертацій. Він багато років був головою та членом спеціалізованих рад по захисту кандидатських і докторських дисертацій із педагогіки і психології в НПУ імені М. П. Драгоманова.
Наєнко Михайло Кузьмович народився 1938 року в с. Гуляйполе Катеринопільського району.Заслужений діяч науки і техніки України, професор в галузі філології, член національних спілок журналістів і письменників України, лауреат Шевченківських премій, викладач Київського національного університету ім.. Т.Г. Шевченка. Освіта: Лубенський сільськогосподарський технікум (1961), філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1966).1966–1970 роках викладав українську літературу у Київському музичному училищі ім. Р.Глієра. Упродовж 1970–1973 років завідував відділом журналу «Знання та праця», від 1973 — відповідальний секретар, заступник головного редактора журналу «Українська мова і література в школі». 1977 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Проблеми розвитку української радянської новелістики в період становлення літератури соціалістичного реалізму (двадцяті роки)» і з 1979 до 1991 року працює старшим науковим співробітником, ученим секретарем, провідним науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.1989 року захистив докторську дисертацію «Лірико-романтична стильова течія в українській радянській прозі» (1989). Відтоді 15 років очолював кафедру теорії літератури і компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.Упродовж 1992–2001 років був деканом філологічного факультету цього університету. З 2004 до 2009 року — професор кафедри теорії літератури та компаративістики цього університету. У доробку Михайла Наєнка понад 500 наукових та літературно-критичних праць. Найвагоміші з них — «Краса вірності» (1981), «Романтичний епос» (1988, 2000), «Григорій Косинка» (1989), «Українське літературознавство. Школи. Напрями. Тенденції» (1997). Один з авторів підручників та академічних видань: «Українська література» (1976. 1980), «Українська радянська література» (1979), «Історія української літератури. В 2-х томах» (1987–1988), «Історія української літератури ХХ століття. В 2-х томах» (1996, 1998).Також Михайло Наєнко — автор ряду статей до УЛЕ, ЕСУ та інших енциклопедичних видань. Окремі статті та рецензії на праці М.Наєнка публікувалися в Польщі, Росії. Хорватії. Чехії, США. Визнаний «Людиною року» біографічними інституціями США та Великої Британії.Голова редакційної колегії щорічника «Філологічні семінари» (Київ), редакційної ради альманаху «Рідний край» (Полтава), член редколегії журналу «Слово і Час» (Київ).Нині — на пенсії.
Пономаренко Анатолій Федорович(1922-2009) - народився 2 лютого 1922 року в селищі Катеринопіль. - український художник театру і кіно, графік, заслужений художник УРСР з 1973 року. Закінчив 1946 р. Київське художнє училище. Брав участь в оформленні фільмів : «Подвиг розвідника» (1947), «Третій удар» (1948); вистав у Київського ТЮГу «Комсомольська лінія» Кравченка, «Котигорошко» Шияна, 1960 та Київському українському драматичному театрі ім.. І. Франка «Острів твоєї мрії» Зарудного, 1964; «Мої друзі» Корнійчука; в Донецькому оперному театром «Дон Кіхот» Мінкуса, 1987. Оформляв книжки О. Гончара, М. Рильського, Т. Шевченка, нотні видання, виготовляв медалі, ювілейні знаки та художні листівки, автор серій акварелей та пейзажів Карпат, натюрмортів.
Постолака Володимир Самійлович(1935-2011рр.) - композитор-пісняр і поет-гуморист. Народився 28 серпня 1935 року у багатодітній селянській родині в с. Капустине Шполянському району.Закінчив з відзнакою Тульчинське культурно-освітнє училище та Московський університет мистецтв, як теоретик. Працював керівником народних хорів, методистом по хору та вокалу у районних Будинках культури і вже понад двадцять років – учителем музики в загальноосвітніх школах. Має близько десяти своїх власних збірок, як музичних, так і гумористичних. Володимир Постолака – багатократний лауреат престижних фестивалів та музичних конкурсів, дипломант Міжнародного конкурсу «Створімо сучасну українську патріотичну пісню».Володимир Постолака на громадських засадах керував славнозвісним співучим гуртом «Чотири Броди».Помер в 28 листопада 2011 році.
Радзієвський Микола Іванович (1884-1965) - диригент, композитор, музично-громадський діяч. Народився 27 листопада 1884 року в с. Срки на Черкащині. Навчався на математичному факультеті Київського університету, в Московській консерваторії в класах О. Ільїнського, Ф. Кенемана. У 20-х роках організував у Києві експериментальний оркестр народних інструментів «МІК». Працював в оперних театрах Києва (1928-34, 1941-42), Вінниці (1934-41). Після 1945 - завідуючий музичної частини і диригент Вінницького і Проскурівського (Хмельницького) музично-драматичних театрів. Заслужений артист Республіки (1930). Член СКУ (до 1941).Помер 27 травня 1965 року в Хмельницькому.
Рижак Станіслав Семенович(1935-2010) - народився 31 березня 1935 року в с. Соболівці Шполянського району в родині вчителів.В 1958 році поступає в Черкаське медичне училище, після навчання в якому був направлений на роботу медичним працівником в с. Ступичне Катеринопільського району Черкаської області. З 1999 року перебуває на заслуженому відпочинку. Вірші почав писати ще в шкільні роки. Серйозно займатися творчістю почав в 60-х роках. Друкується в районних та обласних періодичних виданнях. Пише пісні. В його поетичному доробку збірки : «Соловейкова весна» (2006), збірки для дітей «Дідусева пасіка» (2001), «Мої квіти - для вас, діти» 2007).
| |
